Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

на вічне забуття!

Любив я сині очі,

горнув в обійми світ,

В душі, немов в руїнах,

все спомином шумить…

З-за сірої опони

підноситься мара,

Сумна, як в катаринці

мельодія стара…

І будиться наново

до сили, до життя,

І ломить білі руки,

і молить забуття!

НОКТУРН ES-DUR

Гасне день.

Туман долину слонить;

В садах біліє квіт вишень,

Між листям вітер дзвонить.

Прийде ніч,

Така багата в чари.

На небі блисне море свіч,

На землю злинуть мари.

Всне село,

Втомлені втихнуть люди…

А я розпалене чоло

На твої склоню груди…

Я уста

Твої займу в пожари!

Тихо… З піль мряка йде густа,

І ніч розносить чари…

Василь Пачовський

(1878–1942)

Народився у с. Жуличі біля Золочева на Львівщині. Навчавсяв гімназіях у Золочеві та Львові, після чого вступив у Львівськийуніверситет. Однак виступив за викладання українською мовоюі тому невдовзі мусив перейти до Віденського університету.

В 1901 р. видав першу збірку поезій «Розсипані перли», яку теплопривітав І. Франко. Після неї вийшли його драматичні поеми «Сон української ночі» (1903), «Сонце руїни» (1911), збірки «Настоці гір» (1907), «Ладі й Марені терновий огонь мій» (1913). Буводним з організаторів літературної групи «Молода Муза».

Під час Першої світової війни Василь Пачовський, як і БогданЛепкий, скульптор Михайло Паращук, працював педагогом у таборах українських військовополонених російської армії, а післязакінчення війни був гімназійним учителем у Закарпатті, щодало йому матеріал для поеми «Князь Лаборець» (1924) та книги «Срібна земля».

У 1933 р. В. Пачовський переїздить до Львова, багато пишей перекладає. Зокрема, створює драми «Роман Великий», «Золоті ворота».

* * *

Моя Дзюню, моя роже,

Ти забудеш мене, може,

Ти забудеш, а я ні —

Хтось тебе візьме за жінку

В ярім вінку із барвінку,

Що ж останеться мені?

Я полину у чужину,

На чужині марно згину —

Як не згину, ще бодай

Дрібне листя про весілля,

Чи він дасть, чи ні дозвілля,

Шли мені в далекий край.

А я, Дзюню, моє сонце,

Пішлю тобі волоконце

З далекої сторони,

Волоконце злотом шите,

А сліз перлами покрите,

Не питай, чиї вони!

А я, Дзюню, мій ти раю,

Висхлі квіти позбираю,

Що їх дала ти мені,

Що ти дала, пов’язала

І до серденька прип’яла

Ще колись там – навесні!

Розітру на мак поволі,

Понесу їх в чисте поле,

Понесу в широкий світ —

І по світі їх розсію,

З буйним вітром їх розвію,

Щастя най загине слід!

Моя Дзюню, моя зоре,

Моє щастя, моє горе,

Моя мріє навесні,

Я любив тебе так ревно,

Ти забудеш мене, певно,

Ти забудеш, а я ні!

* * *

Забудь мене, мене забудь!

Що нам колись жевріла грудь,

Що серце рвалося колись —

Ми розійшлись!

Ми мали сльози у очах,

Та ми ішли на різний шлях,

Я плакав з горя, але ти

З щасливости!

Тобі зозуля навесні

Кувала, а тепер мені

Вороння крякало сумне —

Забудь мене!

САМОТНІСТЬ

Тихо, тихо море в чайку плеще, ще тихіше буйний вітер шепче… Обіймав я любочку рукою: люлі, люлі, тихо за водою, моя люба спить!

Хвиля чайкою гойдає,

Шум лисніє, море грає:

Люлі-люлі, люлі-люлі,

Моя люба спить!

Тихо, тихо чайка ся колише, а ще тихше біла рожа дише, тільки сміхом море освітила – Ninna-nanna, Lino моя мила, смійся ще у сні!

Чайка черкається хвилі,

Грає піна в сонні скелі:

Ninna-nanna, ninna-nanna,

Смійся ще у сні!..

Тихо, тихо міняться кришталі, ще тихіше грають мої жалі, – грає море, як шовкова ряска… Т ільки щастя, що дівоча ласка, цить, серденько, цить!

Шораз ближче до пристані,

Плач затихне у тумані —

Люлі-люлі, ninna-nanna,

Цить, серденько, цить!

ЛЮБОВ

Душа моя біла

З дитини у мене,

Як зірка зоріла,

Як пташка літала

Над море зелене

І сміхом сіяла,

Як мрія у сні!

Аж вздрів я русалку в морській глибині —

І першим риданням заплакав у сні!

Душа злебеділа

До неї від мене

І пала, і сіла,

Як білая мева

На море зелене,

Як мла опалева,

Як хмара сумна!

І впала русалці в сніжні рамена —

З шуми уродилась дівчина ясна!

І з шуму заграла,

Звинулась круг мене,

І так цілувала,

Аж млів я без тями,

А море зелене

Шуміло над нами

Риданням терпінь…

Я гинув у шалі солодких омлінь,

А море шуміло риданням терпінь!